Збір у кишеньці напроти центрального автовокзал (м.Вінниця, вул. Київська 8). Посадка в автобус. Старт о 9.00. Чекаємо 15 хвилин, не запізнюйтесь. 

Назва ставки змінювалася тричі: поки будували — «Eichenhain» («дубовий гай»), потім — «Werwolf» («перевертень»), пізніше «Wehrwolf» («озброєний вовк» або «вовк-захисник»). Спорудження ставки під Вінницею було розпочато наприкінці 1941 р. Роботи велись за участю німецьких архітекторів, інженерів, робітників та громадян окупованих німцями країн. Широко застосовувались сили німецької військово-будівельної організації «Тодт» (Organisation Todt), рабська праця військовополонених і місцевих жителів. Їх братська могила — по інший бік шосе. Військовополонені виконували лише важкі підготовчі роботи: копання котлованів, видобуток граніту в кар’єрі тощо. До основних будівельних робіт у центральній зоні вони не допускалися. Деякі підготовчі роботи за межами центральної зони під наглядом німців здійснювали і місцеві жителі — готували будівельні матеріали, рубали ліс, вели земляні роботи, прибирали територію.

Селище Вороновиця доволі багате на історичні пам’ятки, але палац Грохольських являє собою найціннішу та найцікавішу споруду в містечку у якому 1971 року  відкрили музей авіації, який функціонує і досі. Ззовні будівлю нещодавно реставрували, то ж вона набула ошатного вигляду.  Всередині частково збережена ліпнина.  Історія маєтку вражає  –   він був домом для польської аристократії, притулком для вчених-винахідників і навіть — штаб-квартирою нацистської розвідки. Вороновиця перейшла у власність Грохольських, багатих подільських графів-землевласників, у середині 18 століття. Францішек Ксаверій Грохольський, тодішній власник міста, починає будувати в ньому палац-резиденцію. Його вирішують звести у стилі раннього класицизму, авторство проекту належить архітектору Лоренцу Гедону. Стилістика  будівлі зазнала італійського впливу – вона з дещо вигнутими боковими крилами. Сім’я Грохольських володіла нею понад сотню років. Родинні перипетії та активна їх участь в тодішніх повстаннях призвели до втрати маєтку. 

«Щедрик», як і кутя чи різдвяний «дідух», скажімо, існував в українському фольклорі ще з давніх-давен, коли роки відчислювалися від дати весняного рівнодення (21 березня), народні прикмети служили прогнозом синоптиків, а на ритуали родючості покладалась така ж надія, як нині – на агрономію.

У передчутті весни люди бажали один одному (щедрували) добра й усіляких гараздів, опоетизувавши такі, здавалося б, буденні речі, як ластівка під вікном – провісниця весни чи теличка в хліві – запорука заможності...

Першим, хто звернув увагу на гармонійне злиття мелодії й тексту щедрівки, був Микола Леонтович (1877–1921) – учитель, просвітитель на теренах українства й обдарований композитор. Більше того... Ця мелодія, чута, либонь, не раз на Різдвяних святках рідного Поділля, не давала йому, напрочуд чутливому до фольклору, спокою. І ось настав час, коли вчитель музики й співів кладе на ноти те, що жило в народі віки. Коли слухаєш мелодію «Щедрика» – аж не віриться, що Леонтович «мучився» над нею ще з ранніх 1900-х, адже нічого, здавалося б, дивного, просто низка повторів – та й усе: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...». Але ж які повтори! Яка простота в цих розмережаних на чотири голоси – сопрано, альт, тенор і бас – нотних переливах!

Орієнтовне прибуття до 19:30. Залежить від нашої організованості та стану дороги. Зупинка на Чехова (Грош) та у кишеньці навпроти центрального автовокзалу. По місту зупинок не робимо.